Льюїс (Lewis), У. Артур

Льюїс (Lewis), У. Артур

Премія пам’яті Нобеля з економіки, 1979 р., спільно з Теодором Шульцем

Льюїс поділив Премію пам’яті Нобеля з економіки за 1979 р. з американським економістом Теодором Шульцем «за новаторські дослідження економічного розвитку ... на додаток до проблем країн, що розвиваються».

Народ. 23 січня 1915 р.

Вест-індський економіст Уїльям Артур Льюїс народився на острові Сент-Люсія, у Британській Вест-Індії, у родині Іди Луїзи (у дівоцтві Бартон) і Джорджа Фердинанда Льюїса, шкільного вчителя, іммігранта з Антіґуа. Батько помер, коли Льюїсу було сім років, залишивши виховання п’яти синів на долю матері. Льюїс говорив про свою матір: «У найвищому ступені дисциплінована та працелюбна людина, що переважала у цьому відношенні всіх, кого я коли-небудь знав. І вона передала ці якості дітям».

Коли у 1929 році Льюїс закінчив коледж Св. Марії (Сент-Люсія), йому було всього 14 років. Будучи надто молодим для вступу в університет, він працював урядовим чиновником, поки не досяг віку, що давав йому право отримати урядову стипендію для навчання у Лондонській школі економіки (ЛШЕ), до якої він вступив у 1933 році. Він мріяв про те, щоб стати інженером, але пізніше згадував: «Це здавалося абсурдним, оскільки ні уряд, ні приватна фірма не найняли б на роботу чорношкірого інженера». Тому він обрав більш практичний напрямок навчання, яке включало бухгалтерський облік, комерційне право та курс господарського управління.

У 1937 році він отримав ступінь бакалавра у галузі комерції та диплом з відзнакою. Незважаючи на те, що він не пройшов відповідного курсу з економіки та математики, йому було надано повну стипендію для навчання у докторантурі за спеціальністю «економіка промисловості». У наступному році йому запропонували контракт для викладання у Лондонському університеті, потім його призначили асистентом лектора. У 1940 році він отримав докторський ступінь у ЛШЕ й до 1948 року залишався у Лондонському університеті, після чого став професором політекономії в Манчестерському університеті.

Академічна діяльність розподіляється ніби на три фази: історія світової економіки та економічний розвиток; економіка промисловості; економічні проблеми слаборозвинених країн. Його робота у першій фазі почалася, коли він ще залишався у ЛШЕ. Там за рекомендацією Фрідріха фон Хайєка, тодішнього керівника економічного факультету, він почав читати лекції з історії економіки у період між Першою та Другою світовими війнами, коли цикл економічного процвітання змінився циклом депресії. Цей курс лекцій надав йому можливість підготувати до друку його перше дослідження цих циклів «Економічний огляд 1919–1939 років» («Ekonomic Survey, 1919–1939»), опубліковане в 1949 році. Свою новаторську роботу в галузі промислової економіки Льюїс узагальнив у книзі «Накладні витрати: нариси з економічного аналізу» («Overhead Costs: Some Essays in Ekonomic Analysis», 1950). Після публікації цієї праці він став більше зосереджуватися на економічних проблемах так званого «третього світу».

Кінець Другої світової війни та здобуття незалежності багатьма колишніми колоніями європейських держав привернули увагу до проблем економічного розвитку в країнах «третього світу», які економісти назвали «Півднем», на відміну від розвинутих капіталістичних країн, що отримали назву «Північ». У ті часи більшість економістів-плановиків вважали, що країни, які розвиваються, повинні вкладати свій прибуток від експорту своїх традиційних продуктів у промисловий сектор з тим, щоби забезпечити швидке економічне зростання. Їхні погляди отримали підтвердження у ході успішного проведення «плану Маршалла» (названого ім’ям Джорджа К. Маршалла), відповідно до якого масоване вливання фінансових коштів для капіталовкладень і технічного обладнання сприяло післявоєнному відновленню Західної Європи.

У процесі своєї дослідницької роботи Льюїс дійшов протилежного висновку. Він розглядав економіку країни, що розвивається, як дуальну, а не єдину, в яку входить і аграрний (традиційний) сектор, і промисловий (капіталістичний). «Третій світ», як правило, володіє надлишком неграмотних сільськогосподарських робітників. Будучи навченими, ці робітники могли би бути задіяні до праці у зростаючих секторах торгівлі та обробної промисловості за відносно низьких витрат. Отримані таким чином прибутки сформують ті накопичення і той капітал, якого дуже сильно потребують країни «третього світу» для свого економічного промислового прогресу.

На думку Льюїса, «третьому світу» потрібне дещо інше, відмітне від «плану Маршалла». Зовнішня торгівля не може у бідних країнах служити двигуном економічного прогресу. Недовіру він висловив й іноземним інвестиціям капіталу, але вважав за доцільне зростання прибутку, фінансування промислових капіталовкладень і здійснення крупних інвестицій у народну освіту, тобто в людський капітал. Перший підхід Льюїса до цієї його моделі був опублікований у 1951 році як частина доповіді Організації Об’єднаних Націй «Економічний розвиток у країнах з низьким доходом» («Ekonomic Development in Low-Income Countries»), у підготовці якої брав участь також і Теодор Шульц.

До 1955 року, коли Льюїс опублікував «Теорію економічного зростання» («Theory of Economic Growth»), він удосконалив та розширив свою первісну модель. Він зробив припущення, що світове економічне виробництво складається зі «сталі» (готового промислового продукту розвинутого світу), «кави» (експортної монокультури, яка базується на природних ресурсах «третього світу») і «продовольства» (яке виробляється і там, і там). Він не міг використати модель Хекшера-Уліна (складену Елі Хекшером і Бертилем Уліном) для умов світової торгівлі, оскільки «кава» не може виготовлятися у розвинених країнах «Півночі». Ключовим товаром вважалося «продовольство», яке виробляється з високою ефективністю на «Півночі» і з низькою продуктивністю на «Півдні», що й визначає несприятливі для останнього умови торгівлі. Тому основним шляхом поліпшення торгового балансу і забезпечення розвитку «третього світу» було визнане підвищення продуктивності сільського господарства та інвестування збережень у промисловий сектор, що розширювався, на «Півдні».

Центральним пунктом теорії економічного розвитку Льюїса був процес, здатний за короткий термін підвищити норму збережень у країнах, що розвиваються, з приблизно 4 або 5 % їхнього національного доходу приблизно до 15 %. Льюїс показав, що цей процес головним чином полягав у розширенні промислового сектора з його досить високим прибутком. Необхідними він також вважав і великі інвестиції в освіту. У таких сприятливих умовах зростатиме як регіональна, так і світова торгівля ( як це відбувалося у 50-ті та 60-ті роки), а «Північ» і «Південь» зможуть рухатися вперед разом, а не за рахунок один одного. До економічного зростання Льюїс підходив з широких позицій, уключаючи до нього й економічний, і соціальний розвиток. І найважливіше, що він підкреслював складнощі централізованого економічного планування як в умовах диктатури, так і під керівництвом демократичних урядів. Він був одним із перших економістів, які поставили під сумнів положення про те, що завжди бажане економічне зростання, та висловлювались на користь еволюції світової економіки як єдиного цілого.

Теорії Льюїса визрівали у ході його практичної роботи у країнах «третього світу». З 1957 по 1963 роки він працював у якості економічного радника ООН при прем’єр-міністрі Гани, був заступником виконавчого директора Спеціального фонду Організації Об’єднаних Націй  та віце-президентом Університету Вест-Індії. За цю діяльність він отримав дворянський титул у 1963 році. У тому ж році він поступив до школи державних та міжнародних проблем ім. Вудро Вільсона при Пристонському університеті в якості професора економіки та міжнародних проблем. У 1968 році він отримав додаткову посаду професора кафедри політичної економії Пристонського університету. У 1970 році він пішов у чотирьохрічну відпустку у зв’язку з тим, що став засновником і президентом Карибського банку розвитку на Барбадосі.

Льюїс також виявив зацікавленість становищем чорношкірого населення у Сполучених Штатах, яке, на його думку, було схоже на становище населення «третього світу». Він поставив питання про введення курсів лекцій для чорношкірих в американських університетах, оскільки дотримувався стійкого переконання, що строга традиційна освіта є шляхом до прогресу.

Льюїс поділив Премію пам’яті Нобеля з економіки за 1979 р. з американським економістом Теодором Шульцем «за новаторські дослідження економічного розвитку ... на додаток до проблем країн, що розвиваються». У своїй Нобелівській лекції «Уповільнення механізму зростання» («The Slowing Down of the Engine of Growth») Льюїс поєднав свої теорії відносно природи світової торгівлі та її історії, висунув теорію про те, що найменш розвинуті країни не повинні більше лишатися залежними у своєму економічному зростанні від розвинутих країн.

Розширенням регіональної торгівлі, вважав економіст, вони можуть у кінцевому результаті прискорити свій власний розвиток, навіть якщо уповільниться економічне зростання у розвинутих країнах. Він також звинуватив розвинуті країни у «недостатньому усвідомленні» ними «взаємозалежності» обох типів економіки.

У 1938 році Льюїс одружився з Гледіс Ізабеллю Джекобс з острова Гренада, яка тоді працювала шкільною вчителькою в Лондоні, а зараз є скульптором; у них двоє дітей. Він зберігає за собою британське громадянство. У вільний час любить слухати класичну музику та здійснює довготривалі прогулянки.

Льюїс удостоєний почесних учених ступенів багатьох університетів у Сполучених Штатах, включаючи Колумбійський, Говардський та Йєльський, університетів Вест-Індії, Манчестера, Уельса, Бристоля, Лагоса і Торонто. Він почесний член Лондонської школи економіки і член-кореспондент Британської академії наук. Він обіймав посаду члена ради Королівського економічного товариства, президента Економічного товариства Гани і члена Економічного консультативного комітету Національної асоціації підтримки кольорового населення.