Як «Волкмен» вліз у кожне вухо

Запитання до тексту

1. Оцініть рішення Акіо Моріти залишити Масару Ібука «почесним головою» фірми «Соні».

2. Які глибинні зв’язки з людською психікою, на вашу думку, були причиною того, що інженери чемно вислухали «голову», який пропонував викинути динаміки та з’єднати магнітофон з маленькими навушниками, а подумки вирішили, що старий остаточно з’їхав з глузду?

3. Чому конструктори та фахівці зі збуту вважали ідею Ібуки та Моріти збитковою? Який урок можна винести з їхньої помилки?

4. Що потрібно було зробити, щоб підлітки розкуповували новинку?

5. Як ви вважаєте, підсумковий успіх першого СD-плеєра фірми «Соні» був випадковим («повезло») чи закономірним?

Хвала Богу, що в нас є «Волкмен» (Walkman). До його появи єдиним переносним «стерео» була громіздка шухляда, яку тягали на плечі та яка зазвичай дуже гучно грала. А «Волкмен» зробив так, що нам тепер не доводиться нав’язувати оточуючим свої музичні смаки та вислухувати їхні обурені крики. І що найкраще — у «Волкмена» високоякісний стереозвук.

Сьогодні це не здається таким уже великим досягненням, не те що тоді, багато років тому, коли переносні магнітофони були великими й незграбними, з їхніх поганих динаміків гримотів перекручений звук, а для персонального прослуховування доводилося вставляти у вухо маленьку білу затичку, і тоді можна було слухати музику, яка звучала як зі слухавки, засунутої у консервну банку.

Найцікавіше те, що спочатку цей «Волкмен» вважали великою невдачею самі інженери фірми «Соні» (Sony), які розробили його. Вони прагнули зовсім іншого. Керівником конструкторів був Міцуро Айда (Mitsuro Ida), і його група вже досяг­ла значного успіху, створивши маленький переносний магнітофон за назвою «Прессмен» (Pressman — репортер). Надзвичайно компактний (133,35 ´ 88,9 ´ 28,575 мм), з убудованим мікрофоном і гучномовцем, цей магнітофон став неодмінною приналежністю журналістів. Але «Прессмен» був монофонічним апаратом. І радіорепортери попросили «Соні» створити стереомодифікацію такого ж зручного розміру. Наприкінці 1978 року конструктори почали всіма можливими способами й хитруваннями стискати й ущільнювати монтаж компонентів стереомагнітофона, щоб уписати його в той же об’єм, що і мономодель. Їм це майже вдалося: блок відтворення і два маленькі динаміки вмістилися, а от блок запису — ніяк! Оскільки головною турботою був саме запис, розробники зазнали фіаско за першої ж спроби. Але все-таки їхня праця не була даремною. Якість звуку виявилася навдивовижу хорошою для настільки малих габаритів апарата, тому Айда залишив прототип у конструкторському відділі. Колеги ставили касети і програвали їх під час роботи над наступною модифікацією.

Невдача не давала спокою керівникові групи Айді. Адже фірма «Соні» по праву пишалася вмінням упроваджувати у виробництво свої магнітофони. Другим виробом фірми в післявоєнний період — і першим значним успіхом — був принципово новий магнітофон, що вразив світ у 1950 році.

Одного разу до конструкторського відділу зайшов Масару Ібука (Masaru Ibuka). Він часто тинявся територією підприємства. Ібука був новатором, що свого часу разом з Акіо Моріта (Akio Morita) заснував фірму і забезпечив її процвітання в перші роки. Але разом з тим Ібука був занадто дивакуватим, занадто фантазером, він не вписувався в налагоджений ритм роботи. Тому Моріта, перебравши на себе керівництво підприємством, призначив Ібуку «почесним головою». Ця посада забезпечувала останньому глибоку повагу оточуючих, не вимагала великої відповідальності та надавала багато вільного часу для загального спостереження за ходом робіт у різних відділах фірми.

Ібука стояв і дивився, як конструктори працюють над новим проектом, і раптом почув музику, що лунала із забракованого магнітофона.

— Звідки у вас цей чудовий маленький магнітофончик з таким чудовим звучанням? — поцікавився Ібука. Оскільки «голова» проводив багато часу в будівлі фірми, він чудово знав, де і що саме робиться. Ібука зненацька згадав про інший проект — про замовлення на легкі маленькі навушники, розроблені інженером на ім’я Камон, який тепер працював у іншому кінці корпуса.

— А якщо нам позбутися динаміків і укомплектувати «стерео» у ці навушники? — запропонував Ібука. — Адже навушники споживають менше потужності та поліпшують якість звуку. Хто знає, може, нам удасться продати цю апаратуру і без блоку запису. Адже звук у магнітофона чудовий.

Інженери чемно вислухали «голову», а подумки вирішили, що старий остаточно з’їхав з глузду. Якого дідька робити магнітофон, що не записує? Хто захоче слухати музику через навушники, коли можна придбати динаміки? Навіщо створювати щось, менш функціональне, ніж раніше? Хіба це прогрес?

Тоді Ібука, якого усі шанували та який був для всіх авторитетом, однак не мав повноважень давати добро на запуск у виробництво нових проектів, попрямував до свого друга і партнера Моріти та продемонстрував йому магнітофон з навушниками. Моріта послухав і був захоплений якістю звучання стереомузики. Розробники були шоковані, коли Моріта велів їм зайнятися саме цією моделлю. Не лише конструктори були здивовані, фахівці зі збуту також сприйняли новий проект як навіженство. За їхніми прогнозами, фірмі загрожували збитки від продажу кожного магнітофона з навушниками. Крім того фахівцям «Соні» сказали, що японська назва апарата — «Волкмен» (пішохід), дивно звучатиме для англомовного населення. Через це фірма випустила «Волкмен» у США за назвою «Саундебаут» (Soundabout — усюдисущий звук), а у Великій Британії — «Стовевей» (Stowaway — схованка). У 1979 році магнітофон був низькодохідним товаром, і реклама адресувалася підліткам. Дива не сталося. Підлітки виявилися конформістами й не кинулися розкуповувати новинку. Вони чекали, як вчинять інші? Великогабаритні магнітофони продовжували користуватися попитом, а «Волкмени» порошилися на полицях магазинів.

Виходило, що скептицизм інженерів і фахівців з маркетингу справдився. А потім «Волкмена» відкрили для себе «яппі», молоді, діловиті бізнесмени. «Волкмен» виявився ідеальним пристосуванням, щоб слухати Моцарта під час бігу підтюпцем і Бой Джорджа — у транспорті, причому досить невеликим, щоб уміститися в дипломаті або кишені ділового костюма. Так новий товар набув скаженого успіху в середовищі «білих комірців» усього світу. Непередбачений зліт «Волкмена» вразив майже всіх на фірмі «Соні», але особливо того нещасного керівника виробництвом, якому свого часу веліли підготувати виготовлення першої партії у 60 тис. штук. Така кількість здалася йому явним перебільшенням, тому він замовив комплектуючих на всю партію, але виконав збірку лише наполовину, вирішивши, що, якщо «Волкмен» добре продаватиметься, то в нього завжди вистачить часу на зборку решти екземплярів, якщо ж ні, він стане героєм, який заощадив для фірми кошти. Коли стався вибух попиту на «Волкмена», «Соні» виявилася з горою замовлень від продавців, але без готових виробів. Керівник ледь не втратив роботи.