2. У чому полягає об’єктивна заслуга Стіва Джобса
(незалежно від його особистих якостей і поводження) в розробці першого у світі
комп’ютера?
3. У чому криється секрет успіху Стіва Возняка?
4. Які причини, на вашу думку, сприяли появі бізнес-ідеї першого комп’ютера?
5. Як ви вважаєте, що визначило можливість реалізації
бізнес-ідеї першого комп’ютера?
Стів Джобс говорить: «Гарні художники копіюють,
великі — крадуть» (цитата запозичена в Пабло Пікассо).
У Силіконовій Долині (Silicon Valley) донині розповідають
стару байку про те, як перший персональний комп’ютер був зібраний у гаражі
двома молодими геніями (або одним генієм і одним пройдисвітом — залежно
від того, хто оповідач). Здебільшого ця байка правдива, хіба що трохи прикрашена.
За чотири роки до появи на світ комп’ютера «Ейппл»
(Apple) Стів Возняк (Steve Wozniak) був студентом коледжу і жив у гуртожитку
Каліфорнійського університету. І от одного разу його матінка, сама того не
розуміючи, штовхнула сина на авантюрний шлях. Знаючи, що Стів цікавиться
проблемами електроніки, вона надіслала йому статтю із жовтневого номера журналу
«Есквайр» (Esquire) за 1971 рік. Стаття називалася «Секрети блакитної
коробочки». У ній розповідалося про підпільну мережу «телефонних фанатів»,
попередників комп’ютерних зломщиків, що з’явилися десятиліття по тому. Такі
блакитні коробочки могли перехитрувати бухгалтерські машини телефонної компанії
«Белл» (Bell) і давали можливість безкоштовно телефонувати до будь-якого міста світу. Далі — більше: з допомогою правильного чергування
гудків і дзвоників телефонні спритники зуміли проникнути в урядову
комунікаційну мережу, що обслуговувала правоохоронну систему США, Збройні сили
й навіть ЦРУ. Ця стаття так захопила Возняка, що він застиг як укопаний і через
мить уже кинувся телефонувати своєму другові Стіву Джобсу (Steve Jobs). Джобс
був на чотири роки молодший за Возняка, навчався на другому курсі Вищої школи і
жив на окраїні Хосе, звідки родом був Возняк. Юнаки товаришували вже багато
років, їх зв’язували спільний інтерес до електроніки й цілковита відсутність
інтересу до молодіжних тусовок, що робило друзів відщепенцями серед ровесників.
Отже, два Стіви вирішили зайнятися виготовленням блакитних коробочок. Чотири
наступні місяці вони трудилися в поті чола і нарешті зібрали сигнал-генератор за схемами з журналу «Популярна електроніка». Але домогтися
стабільності роботи генератора, щоб ввести в оману апаратуру телефонних
станцій, виявилося справою нелегкою. Тому Возняк сконструював невеликий
цифровий пристрій, що працював від дев’ятивольтової батарейки. Тепер генератор
давав стійкий сигнал, і умільцям все-таки вдалося
ошукати бабусю «Белл»! Два Стіви, використовуючи свій генератор, взялися
гратися в телефонні ігри. Наприклад, телефонували до метеорологічної служби
Австралії, замовляли телефонну проповідь із Мюнхена і навіть з Ватикану. Вони
розважалися грою, яку називали «Телефонна навколосвітка», тобто прокладали
телефонний тракт від одного комутатора до іншого через усю земну кулю і назад
до телефонного апарата, що висів поруч у тому ж коридорі. Тому кожен зі Стівів
міг привітатися в трубку, перебігти до іншого апарата і почути власний
примарний голос, відбитий луною через увесь світ з усього лише десятисекундною
затримкою.
Але, ніби визначаючи майбутнє партнерство, Джобс вирішив
припинити ці технічні розважання. Він вирішив робити гроші на винаході
товариша. Деталі для блакитної коробочки коштували 40 доларів, на збирання
схеми Возняк витрачав не більш ніж годину часу. Джобс запропонував такий план:
він оплачує комплектуючі, Возняк виконує монтаж, а прибуток вони ділять
нарівно. Возняк погодився. І незабаром двоє товаришів торгували своїми
хитромудрими коробочками, розносячи їх по кімнатах чоловічого гуртожитку.
(Жіночий корпус вони ігнорували, по-перше, тому, що
вважали дівчат незацікавленими, а по-друге, обидва
Стіви просто боялися представниць слабкої статі.) Згодом товариші почали
продавати коробочки в Південній Каліфорнії завдяки одному приятелеві, що взявся
бути їх представником у регіоні Беверлі Хіллз.
Друзі продали понад двісті таких коробочок за ціною 150
доларів за штуку. Рік по тому телефонна компанія удосконалила свою комутаційну
систему, і блакитні коробочки виявилися марними. Тим часом життя тривало.
Возняк завалював один іспит за іншим. Джобс узагалі став випадати із життя. Він
оселився в абстракціоністському студентському кампусі в Орегоні, захопився
вивченням дзенбуддизму, ідеологією комун, знайшов собі гуру. Незабаром Джобса
виключили з коледжу, і він повернувся додому. Заявивши, що колись він працював
на фірмі «Хьюлетт-Паккард» (Hewlett-Packard), Джобс зумів одержати роботу в
компанії «Атарі» (Atari) (маючи оплату 5 доларів за годину) зі створення першої
відеогри «Понго».
Працюючи у фірмі, Джобс умудрився
налаштувати проти себе майже всіх співробітників через те, що безперестану
совав носа у їхню роботу. Начальник Джобса перевів його на роботу в нічну
зміну, де він трудився наодинці. Йому потрібно було розробити гру за назвою
«Розбий стінку», що фактично була модифікацією «Понго», з тією лише різницею,
що в ній додавалася стінка, складена з цеглинок, які зникали, якщо в них
поціляли. Джобс мав намір самостійно виконати всю роботу, але потім зрозумів,
що йому не впоратися, тому звернувся по допомогу до Возняка. Довірливий друг
погодився допомогти.
Фірма «Атарі» виплачувала премію
щоразу, коли конструктору вдавалося скоротити кількість мікросхем у грі, тому
що при цьому знижувалася собівартість продукції. Возняк же був великим фахівцем
з економії комплектуючих за одночасного поліпшення якості. Джобс погодився
віддати товаришу половину преміальних, які, за його словами, складали 700
доларів. «Стіву нізащо було б не впоратися з такою складною задачею, —
говорив потім Возняк.— Я працював над грою, думаючи, що Джобс продасть її
«Атарі» за 700 доларів, і я одержу свої 350. Тільки кілька років по тому я
довідався, що насправді Джобс одержав за неї не 700, а 7000 доларів». Крім
того, Джобс домігся в «Атарі» кредиту за цю гру і ніколи й нікому не розповідав
про участь у її створенні Возняка. Одержавши гроші, Джобс виїхав до своєї
комуни на орегонську ферму.
Тим часом Возняк, який після відрахування з Берклі жив з
батьками, одержав роботу на фірмі «Хьюлетт-Паккард» і зайнявся розробкою
калькулятора. Але насправді його цікавили комп’ютери. Він почав відвідувати Комп’ютерний
клуб електронників-аматорів у Менло Парку. Двічі на місяць у клубі збиралося осіб тридцять
інженерів, програмістів і техніків. Вони обговорювали проблеми конструювання
малогабаритних комп’ютерів. Минав 1975 рік, і комп’ютери тоді були громіздкими
бегемотами, розміром з кімнату. Вони коштували колосальних грошей.
Програмувалися комп’ютери з допомогою перфорованих карток, розкладених у
визначеній послідовності. Придбати такі машини могли тільки великі
університети, багаті корпорації й урядові заклади. Завданням Комп’ютерного
клубу було вирвати монополію на комп’ютери з рук фінансової олігархії і зробити
ці розумні машини доступними для простого народу. Якщо взяти до уваги дорожнечу
і складність комп’ютерів, спочатку збори ентузіастів нагадували збіговиська Дон
Кіхотів, а самі вмільці більше нагадували групу мрійників, що вирішили
самостійно побудувати космічний корабель. Але в них були підстави розраховувати
на успіх. Чітко було видно перспективу швидкого й різкого здешевлення
мікропроцесорів, цих «мозкових клітин» комп’ютерів, зменшення їхніх розмірів,
зниження складності та збільшення потужності. На той час розробники вже
перенесли всю функціональну потужність обчислювальної машини величиною з
будинок на силікатний кристал розміром з цукерку. Члени клуба почали
обмінюватися схемними рішеннями, пропонувати один одному ідеї, ділитися
осяяннями, почали торгувати електронними деталями.
Розробники клуба були на сьомому небі від щастя, коли в
січні 1975 року журнал «Популярна електроніка» сповістив світ про випуск
«Альтаїра8800» (Altair) — першого комп’ютерного набору для електронників-аматорів. Набір деталей коштував 375 доларів. Але навіть для асів
комп’ютерної справи «Альтаїр» виявився предметом глибокого розчарування. Набір
продавали без програмного забезпечення, без операційної системи, тому
програмувати машину був змушений сам покупець. Усю зборку і пайку теж мав
виконати користувач, якому також пропонувалося самостійно підключити додаткові
мікросхеми запам’ятовувального пристрою, телетайп або ТБ-монітор. І тільки
після цього комп’ютер ставав більш-менш
функціональним.
Фактично вартість зростала до 3 тис. доларів. Проте
«Альтаїр» демонстрував доступність створення комп’ютера силами аматорів. Клуб
витратив багато часу, обмірковуючи потенційні можливості малогабаритних
комп’ютерів.
Заводські виготовлювачі розраховували, що завжди
контролюватимуть вироблення обчислювальних машин і додаткових пристроїв до них,
а молоді конструктори клуба вже переконалися, що персональні комп’ютери можуть
керувати охоронною сигналізацією, автомобільним двигуном, пристроями зрошення
полів, системами опалення, можуть складати музику, редагувати тексти, грати в
карти й керувати роботою роботів. Возняку не по коштах було купити собі
«Альтаїр». Створювати ж власний комплект деталей він не хотів, тому взявся
конструювати власний мікрокомп’ютер з компонентів, добутих ним у Джобса. Новий
комп’ютер Возняка не був, суворо кажучи, його першою обчислювальною машиною. Ще
підлітком він із приятелем зібрав примітивний пристрій, що вмів виконувати
множення простих чисел. Щаслива мамуня Возняка з гордістю попросила газету
«Меркурій Хосе» надіслати репортера.
Але коли Возняк почав демонструвати своє дітище, з
калькулятора повалив дим і кімнату наповнив їдкий запах. Калькулятор трагічно
згорів. «Тож наші фотографії так і не з’явилися в газеті, — згадував
розчарований приятель Возняка, — і ми не стали героями дня». Але тепер на
винахідника не чатувала невдача. Комп’ютер працював точно так, як мав
працювати. Однак, коли Возняк запропонував права на виробництво комп’ютера
своїм босам на «Хьюлетт-Паккарді», ті, чемно вислухавши його, відмовили, заявивши, що «Хьюлетт-Паккард» не зацікавлений у подібній продукції». А от Джобс зацікавився. Він
почав умовляти Возняка продавати друковані плати комп’ютера членам клуба та
іншим електронникам-аматорам. Джобс запропонував створити власну комп’ютерну компанію. Він і
назву підібрав. За спогадами про фермерську комуну в Орегоні, а також щоб
опинитися в телефонному довіднику попереду фірми «Атарі», Джобс вирішив назвати
компанію «Ейппл Комп’ютер» (Apple).
Возняк же віддавав перевагу більш технічним назвам, більш
серйозним, схожим на сленг електронників із Силіконової Долини. Ну, скажімо,
«Екзекьютех» або «Матрикс Електронікс» (Executek, Matrix Electronics). До того
ж він побоювався, що «Біттлз» можуть висунути претензії, адже їхня фірма
грамзапису називався «Ейппл Корпс». Але зрештою він здався і погодився, що
«Ейппл» — найкраща назва для їх спільного із Джобсом підприємства. Цю
назву вони й повідомили в газету, а офіційну угоду підписали 1 квітня 1976
року.
Між іншим, побоювання Возняка справдилися. Дванадцять
років по тому компанія «Біттлз» справді порушила судову справу, заявивши, що
вироблення музичної апаратури фірмою «Макінтош» (Macintosh) порушує
конфіденційний договір 1981 року, згідно з яким «Ейппл Комп’ютер» зобов’язалася
триматися осторонь від музично-розважальної сфери діяльності «Ейппл Корпс».
Для виготовлення першої сотні друкованих плат були
потрібні гроші. Возняк продав свій нагородний калькулятор XII65 за 500 доларів.
Джобс, не бажаючи зізнаватися, що в нього на банківському рахунку є 5 тис.
доларів за гру «Розбий стінку» від фірми «Атарі», продав вантажівку
«Фольксваген» і в такий спосіб забезпечив собі половину прибутку підприємства.
Комп’ютерний клуб відреагував на все це гнітючою мовчанкою. Але один із членів
клуба володів трьома магазинами з продажу електронних компонентів. Звали його
Пол Террелл. Він сказав, що йому потрібні не друковані плати, який користувач
ще повинен змонтувати, а цілком готові комп’ютери. Він мав намір придбати 50
комп’ютерів за умови постачання їх у готовому вигляді.
Для двох Стівів таке замовлення було манною небесною, але
водночас і важким тягарем. Вони нашкрябали близько 25 тис. доларів — узяли
кредит — і зайнялися складанням комплектуючих. Гараж батьків Джобса друзі
перетворили на складальний цех, а членів родини вмовили допомагати в роботі.
Так, молодша сестра Стіва Джобса встановлювала конденсатори й резистори в певні
місця, за що одержувала по одному долару за плату. Згодом вона навчилася
збирати по чотири плати за годину і при цьому дивилася по телевізору мильні
опери та концерти. Коли друзі закінчили зборку, вони підрахували всі витрати.
Через схильність до вигадок вони призначили за свій виріб ціну в 666 доларів і
66 центів. Однак Террелл був не в захваті від комп’ютерів: машини являли собою
лише стопки друкованих плат без корпуса, без клавіатури, без програмного
забезпечення, без дисководів чи іншого засобу для завантаження програм. Не було
й монітора. Проте Террелл заплатив гроші, найняв фахівця з корпусів, і тільки
після цього комп’ютери набули гідного товарного вигляду. Але перші персональні
комп’ютери «Ейппл» ще довго порошилися на полках магазина Террелла. А Возняк
тим часом уже розпочав роботу над комп’ютером «Ейппл2». Цього разу він вирішив
створити такий комп’ютер, що приголомшить колег з Комп’ютерного клуба. І
клавіатура в ньому буде, і вбудоване матзабезпечення «Бейсік» (BASIC), і звук,
і колір, тож можна буде гратися в «Розбий стінку». Крім того, у новій модифікації
заради функціональності будуть передбачені вільні гнізда в панелі, а також інші
різноманітні нововведення для оновлення, коригування і реалізації будь-яких
спеціальних вимог замовника. Джобс висунув свою пропозицію: помістити комп’ютер
у компактний литий пластмасовий корпус, тоді він вигідно відрізнятиметься від
незграбних шухляд з листового металу інших мікрокомп’ютерів. От тепер Возняк і
Джобс були нарешті готові штурмувати комп’ютерний світ. І вони вийшли
переможцями.
