МОДІЛЬЯНІ ФРАНКО - Нобелівські лауреати - Видатні економісти - Каталог статей - Вивчаємо економіку разом
 
Четвер
08.12.2016
12:43
Вітаю Вас Гість
RSS

Вивчаємо економіку разом
(сайт вчителя економіки та правознавства Глухівської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2)

Каталог статей »
Меню сайту

Категорії розділу
Нобелівські лауреати [9]
Історії успіху [6]

Наше опитування
Вам подобається мій сайт?
Всього відповідей: 512

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » Статті » Видатні економісти » Нобелівські лауреати

МОДІЛЬЯНІ ФРАНКО

МОДІЛЬЯНІ ФРАНКО

18 червня 1918 р. — 25 вересня 2003 р.

Американський економіст Франко Модільяні народився в Римі, Італія. Син Енріко Модільяні, лікаря-педіатра, єврея, і Ольги (уродженої Флашель) Модільяні, фахівця з дитячого розвитку. Закінчивши ліцей Вісконті, Модільяні вступив до медичного факультету Римського університету. Переконавшись, що не переносить вигляду крові, він зайнявся вивченням права і здобув ступінь доктора права в 1939 р. у Римському університеті. Прагнучи з’ясувати причини Великої депресії, він вивчає економіку. Його зацікавленість економікою поглибилася після одержання в 1939 р. першої премії на загальнонаціональному конкурсі робіт студентів університетів з ефективності контролю над цінами.

Оскільки антифашистські переконання Модільяні та його єврейське походження зробили для нього неможливим перебування в Італії, в 1939 р. він утік спочатку до Франції, а потім до Сполучених Штатів. Наступного року він відновив свої заняття економікою в Нью-Йорку в Новій школі соціальних досліджень, на той час провідному центрі наукових досліджень для емігрантів. Працюючи під керівництвом Джекоба Маршака, він тривалий час займався питаннями кейнсіанської макроекономіки і застосуванням формалізованих моделей в економічному аналізі.

Завершуючи навчання в аспірантурі у Новій школі в 1942 р., Модільяні одночасно викладав у Жіночому коледжі Нью-Джерсі, а в 1942–1944 рр. був асистентом кафедри економіки і статистики в Барді-коледжі при Колумбійському університеті. У 1943–1944 він також читав лекції в Новій школі. У 1944 р. він здобув докторський ступінь із соціальних наук, а з 1946 р. став асистентом професора математичної економіки й економетрики в Новій школі. Цю посаду він обіймав протягом двох років. З 1945 до 1948 р. Модільяні працював науковим співробітником і головним статистиком в Інституті світових проблем у Нью-Йорку.

Перейшовши в 1949 р. на роботу до Чи­казького університету, Модільяні увійшов до Комісії Коулса з економічних досліджень як дослідник-консультант і залишався в ній до 1954 р. Одночасно він був спочатку ад’юнкт-професором економіки (1949), а потім дійсним професором економіки (1950–1952) в Іллінойському університеті.

З 1952 до 1960 рр. Модільяні — професор економіки й управління промисловістю в Технологічному інституті Карнегі й запрошений професор у Гарвардському університеті (1957–1958). У 1960 р. він став професором Північно-Західного університету, але через два роки залишив цю посаду, вступивши до Массачусетського технологічного інституту (МТІ) на посаду професора економіки й фінансів. 1970 р. він був призначений інститутським професором МТІ.

Протягом усієї своєї діяльності Модільяні виступав як лідер напрямку, що намагався інтегрувати кейнсіанську політекономію в неокласичну економічну теорію й монетарний аналіз, примирюючи кейнсіанську макроекономічну теорію з теоріями, згідно з якими індивідуальні особи діють ефективно з метою максимізувати свій добробут. У своїх ранніх роботах Модільяні пояснив складності періодів економічної депресії й високий рівень безробіття, спираючись на кейнсіанську концепцію «твердості заробітної плати» (гіпотезі, яка стверджує, що заробітна плата не одразу пристосовується до змін у сфері попиту).

У своїй статті 1944 р. «Перевага ліквідності й теорія відсотка і грошей» («Lіquіdіty Preference and the Theory of Іnterest and Money») він показав, що, якщо заробітна плата не пристосовується одразу ж до зміни ринкових умов, праця робітників може виявитися переоціненою порівняно з положенням ослабленої економіки, що призведе до безробіття. Таким чином, він приклав монетарну проблему фінансових ринків до безробіття й до падіння реальної економічної активності.

У тривалих суперечках між монетаристами й кейнсіанцями Модільяні ніколи не займав непримиренної позиції. Він чітко уявляв собі роль грошей, але на відміну від Мілтона Фрідмена він одночасно прагнув до пізнання впливу грошей на економічну активність через різні механізми фінансових ринків. Він працював над цими проблемами в ході побудови фінансового розділу економетричної моделі МТІ й тому не міг прийняти скорочені форми фрідменовського спрощеного методу. Проте в цілому Модільяні близький до сучасної версії кейнсіанської теорії та її політичних висновків. Своє кредо він визначив у 60-х рр. так: «Якщо приватна ринкова економіка має потребу в стабілізації, вона повинна й може бути стабілізована».

Прагнучи до вдосконалення «споживчої функції» Кейнса і знайшовши раціо­нальну основу для макроекономічного поводження в діях окремих індивідуумів, Модільяні був першим, хто описав створення моделей «життєвого циклу», які повинні були пояснити закономірності утворення особистих заощаджень. Він стверджував, що «головний мотив (для заощаджень) полягає в тому, щоб мати можливість підтримувати на достатньому рівні постійний життєвий стандарт».

Заощадження, стверджував він, відбивають різницю між цим стабільним бажаним рівнем споживання й рівнем доходів, що змінюється, який протягом робочого життя людини систематично підвищується від вихідного низького до максимального, після чого знижується до дуже низького при виході її на пенсію. Посилаючись на прагнення людини підтримувати постійним свій рівень споживання, незважаючи на коливання свого доходу, Модільяні вивів власну формулу: «молоді зберігають, старі розтрачують».

Уперше свою модель заощаджень, засновану на життєвому циклі, Модільяні опублікував у 1949 р. у статті «Коливання коефіцієнта заощадження — доход» («Fluctuatіons іn the Savіng — Іncome Ratіo») і потім поглибив її в 1954 р. у статті «Аналіз корисності й споживча функція» («Utіlіty Analysіs and the Consumptіon Functіon»), яку він написав разом зі своїм студентом Ричардом Брамбергом.

Цю модель він розвивав далі в серії публікацій, написаних разом з Альбертом Алдо, серед яких виділяються «Тестування гіпотези заощаджень протягом життєвого циклу» («Tests of the Lіfe Cycle Hypothesіs of Savіngs», 1957), «Постійний доход і гіпотеза поводження протягом життєвого циклу відносно за­ощаджень» («The Permanent Іncome and the Lіfe Cycle Hypothesіs of Savіng Behavіor», 1960) і «Гіпотеза заощаджень у процесі життєвого циклу: агреговане її застосування й тестування» («The Lіfe Cycle Hypothesіs of Savіng: Aggregate Іmplіcatіons and Tests», 1963).

У цих публікаціях Модільяні показує, що норми заощаджень тісно пов’язані з темпом росту населення, тому що цей темп впливає на співвідношення людей у молодому віці й пенсіонерів і чисельності населення в найбільш працездатному віці. Він також показує, що високі темпи економічного росту підвищують і норму заощаджень, оскільки вони збільшують доходи працюючих (а із цих доходів здійснюються заощадження) без збільшення споживання людей, що вийшли у відставку, тому що їхні витрати відповідають більш низькому рівню доходів у минулому періоді часу. Модільяні користується своїми відкриттями, зокрема, у статті «Гіпотеза заощаджень у процесі життєвого циклу й міжкраїнові розходження в коефіцієнтах заощаджень» («The Lіfe Cycle Hypothesіs of Savіng and Іntercountry Dіfferences іn the Savіng Ratіo»), опублікованій у 1970 р., щоб пояснити зміни в міжнародних нормах заощаджень. Теорію заощаджень, що розглядає їх у довгостроковому плані, він використав також для тестування альтернативних пенсійних програм.

Інтерес, виявлений Модільяні до монетарної теорії і фінансових ринків, підвів його до нової роботи, пов’язаної з так званою теоремою Модільяні–Міллера. Ця теорема, розроблена Модільяні разом з Мертоном Міллером, що тоді працював в Університеті Карнегі — Меллона, була викладена в їхній роботі «Вартість капіталу, фінансування корпорацій і теорія інвестицій» («The Cost of Capіtal, Corporatіon Fіnance, and the Theory of Іnvestment»), опублікованій у 1958 р. У ній вони виходили з того, що раціональний інвестор бере до уваги тільки майбутню прибутковість компанії, а не розмір і структуру її боргу.

Ця теорія висуває нові ідеї в галузі загальної вартості капіталу й переглядає моделі інвестиційних рішень окремої фірми таким чином, що вони стають відмінними від її рішень у фінансовій сфері. Спочатку ця теорема багатьма відкидалася. Тепер же вона вважається самоочевидною й служить одним з наріжних каменів сучасної теорії фінансування корпорацій. Модільяні і Міллер показали, що індивідуальний інвестор завжди повинен тримати у своєму портфелі різні цінні папери, щоб збалансувати можливий ризик і очікуваний доход від компаній різного рівня й надійності. Розроблена ними методологія розрахунку очікуваних у майбутньому доходів від цінних паперів зараз стала нормою. Однак найпростіший варіант теореми Модільяні — Міллера ґрунтується на декількох спрощувальних припущеннях, зокрема на існуванні досконалих ринків цінних паперів, і про ці припущення необхідно пам’ятати.

Починаючи з 40-х рр., Модільяні був однією з провідних фігур у сфері розвитку макроекономічної теорії й економічної політики. У своїй теоретичній роботі він показував високі зразки абстракції, застосовуючи економічну теорію максимізації добробуту до макроекономічної поведінки. Ця його робота сприяла поширенню наприкінці 60-х і в 70-х рр. школи «раціо­нальних очікувань» у теорії макроекономіки. Деякі відносять появу цього підходу до статті «Можливості передбачення подій у соціальній сфері» («The Predіctabіlіty of Socіal Evants»), написаної в 1954 р. Модільяні разом із Емілією Грундберг.

Згодом економісти-теоретики, що сприйняли концепцію раціональних очікувань, пішли у розвитку аргументів Модільяні і Грундберг значно далі, ніж мали намір ці автори. Вони стверджували, що урядова політики ніколи не може поліпшити функціонування економіки, тому що раціонально мислячі й діючі люди завжди передбачатимуть урядові дії й уживатимуть заходів до їхньої нейтралізації. Однак сам Модільяні гостро критикував ці твердження і відмовлявся приєднатися до подібних висновків. У своїй прикладній роботі, написаній разом із Лоуренсом Клейном та іншими (виклав кейнсіанську економетричну модель МТІ-Пенсільванії), а також у своїх регулярних економічних оглядах в італійській газеті «Коррьере делласера» Модільяні стверджував, що наполеглива твердість у відносинах адаптації цін і очікувань обмежує цінність моделей раціонального очікування, коли вони застосовуються до інтерпретації макроекономічних подій.

Модільяні нагороджений премією пам’яті Нобеля з економіки 1985 р. «за аналіз поведінки людей стосовно заощаджень», тобто за роботу, що має надзвичайно важливе прикладне значення у створенні національних пенсійних програм, «і за роботу з питання зв’язку фінансової структури компаній з оцінкою її акцій інвесторами».

У 1939 р. Модільяні одружився з Сереною Калабі. Виховував двох синів. Модільяні жив у Бельмонті, штаті Массачусетс. Під час відпочинку займався тенісом, лижами, вітрильним спортом і плаванням. Він був натуралізований американський громадянин.

Окрім Нобелівської премії, Модільяні одержав Почесний знак Грехема і Додда Федерації фінансистів-аналітиків (1974, 1979) і премію Джеймса Кілліана-молодшого, яка надається члену колективу МТІ (1985). Він був членом Американської економічної асоціації, Американської фінансової асоціації, Економетричного суспільства та Італійського економічного суспільства. Йому присудили почесні вчені ступені університети Чиказький і Католицький Лувена, Університетський інститут Бергамо й Бард-коледж. З 1966 р. він був науковим консультантом Ради керуючих Федеральної резервної системи, а з 1971 — старшим радником Брукінгської комісії з економічної активності. Він обіймав і інші важливі посади.

Категорія: Нобелівські лауреати | Додав: Anuto4ka (09.04.2010)
Переглядів: 1301 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу

Пошук

Друзі сайту