| Меню сайту |
|
 |
| Категорії розділу |
|
|
| Наше опитування |
|
|
| Статистика |
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
|
|
Фінансова історія Європи
Однією з особливостей сучасного етапу розвитку
вітчизняної економіки є активне формування фінансової системи. Цей
процес відбувається як в результаті дії внутрішніх чинників, так і під
впливом досвіду становлення фінансових систем розвинених країн світу. У
даному контексті беззаперечний практичний інтерес для України
представляє новітня історія розвитку фінансів Європи.
На початку XVIII століття лідерство у фінансових інноваціях перейшло
від Республіки Сполучених провінцій Нідерландів до Англії. По суті,
фінансова революція в Англії передбачала застосування найбільш
ефективних методів, що використовувалися в голландських торговельних і
державних фінансах в умовах більш централізованої податкової та
платіжної систем. Це дозволило скористатися всіма перевагами вже
розробленої в Амстердамі ефективної платіжної системи. Необхідність
такого запозичення була викликана потребами у фінансуванні військових
дій, розпочатих королем Англії Вільгельмом ІІІ (за походженням
голландцем) після захоплення влади у 1688 році, коли він отримав в своє
розпорядження всі доступні англійській монархії ресурси. За допомогою
численних голландських радників, на яких він спирався як Stadhouder
(статхаудер) Республіки Сполучених провінцій під час її війни з
Францією, Вільгельм запровадив цілу низку фінансових нововведень, що
стали в підсумку основою «фінансової революції» у Великій Британії.
Ніхто не очікував, що заснований у 1694 році Банк Англії виявиться
настільки важливим і корисним. Якщо Обмінний банк Амстердама надавав
платіжні послуги місцевим оптовим торговцям, забезпечуючи комерційні
зв'язки на більшій частині території Західної Європи, від Середземного
до Балтійського морів, то Банк Англії взяв на себе виконання низки
додаткових функцій. Крім надання платіжних послуг за допомогою
перенесення сальдо з одного рахунку на інший, він отримав можливість
розширювати грошову пропозицію в королівстві, оскільки для покриття
банкнот, що випускалися, Банку Англії необхідна була лише частина
номінальної кількості срібла або золота. Банкноти були зручнішими, ніж
монети, і тому вони протягом тривалого часу залишалися в обігу. Крім
того, Банк Англії отримав право враховувати надані йому векселя до
настання терміну платежу за ними, розплачуючись з банком отримувача не
повноцінною монетою, а власними банкнотами. До кінця XVIII століття
можливість обліку векселів сприяла фінансуванню оптової торгівлі та
здійсненню транзакцій на ринку капіталу в мирний час, а потім і наданню
субсидій європейським союзникам Англії під час війни у 1700-1793 роках.
Для того, щоб фінансувати континентальну торгівлю, європейські купці
могли спільно використовувати платіжні системи Банку Англії і Обмінного
банку Амстердама. Війна між революційною Францією та європейськими
монархіями підірвало базис торгового кредиту в іноземних переказних
векселях. Таке становище зберігалося аж до відновлення миру у 1815 році.
До початку наполеонівських воєн значення розширеного використання цих
векселів, що виписувалися на Амстердам або Лондон, полягало в тому, що
вони дозволяли перейти від двостороннього урегулювання торговельних
балансів до багатостороннього. Тим самим відкривалася можливість
компенсації стійкого платіжного дефіциту, що виникав в одній частині
Європи по відношенню до іншої (наприклад, стійкого дефіциту Англії в
торгівлі з країнами, розташованими на узбережжі Балтійського моря) за
рахунок надлишку, отриманого в іншій частині континенту (наприклад, в
результаті реекспорту Англією в інші європейські країни цукру і тютюну,
вироблених в американських колоніях). Досить довго багатостороннє
урегулювання розходжень в торгових рахунках визнавалося найбільш
ефективним способом організації платіжних систем. В той же час в
попередні сторіччя в Барселоні, Флоренції, Венеції, Генуї або Ліоні
доступ до жирорахунків мали тільки місцеві громадяни і деякі зарубіжні
купці. Стимулювання торгівлі через Антверпен, а потім і Амстердам
розширило доступ до обмінних банків купців, готових внести на депозит
срібло чи золото в монетах чи зливках. Користування цими послугами
купцями з будь-якої частини Європи означало збільшення їх торгівельного
потенціалу. В результаті була створена основа для безперервного
підвищення рівня розвитку європейського ринку для будь-яких товарів,
вироблених в різних країнах світу. До 1720 року у спеціальних
настановах, що випускалися для європейських купців, описувалися прийняті
в різних країнах континенту методи виписки та оплати переказних
векселів.
На додаток до вже відносно високого європейського попиту на перець та
інші прянощі, а також завжди високого попиту на сіль збільшувався попит
на такі масові товари, як цукор і тютюн. Протягом всього XVIII століття
продовжували розширюватися (з вимушеними перервами на час ведення воєн)
європейські канали розповсюдження цих товарів, створені конкуруючими
голландською, англійською, французькою, датською та австрійською
Ост-Індськими компаніями.
Незважаючи на зростаючий попит на фінансові ресурси, необхідні для
ведення воєн, процентні ставки, які призначалися за надання комерційного
кредиту, зберігалися на низькому рівні. Саморегульовані вигоди системи
міжнародних платежів з використанням переказних векселів, що склалася як
на самому континенті, так і між Європою та різними торговими
форпостами, створеними європейцями в різних частинах світу, були описані
та визнані Ісааком Жервезом (1720 року), а також розвинені і уточнені
абатом де Кондільяк (1776 року) та Адамом Смітом (1776 року).
У роботах М.Фландрго та інших демонструється те, що, незважаючи на
зростаючу роль державних фінансів, в 1688-1789 роках європейські купці,
які мали контакти з Амстердамом, могли розраховувати на отримання
комерційного кредиту під 3-4% річних. Безумовно, час від часу ставки
позикового процента підвищувалися. Як правило, це зумовлювалось
невизначеністю, що виникала під час воєн, особливо в моменти, коли
результат тривалих військових дій залишався неясним. Але внаслідок того,
що збільшення державного боргу відбувалося за рахунок випуску Англією
(тривідсоткові консолі) і Голландією (облігації на пред'явника) цінних
паперів, які могли легко переходити з рук одного купця до іншого,
збільшення витрат на війну означало розширення можливостей для
урегулювання торгових зобов'язань, незалежно від «громадянства»
представників купецтва. Протягом усього XVIII століття лондонські купці
отримували кредити під процент, який дещо перевищував вартість
запозичень в Амстердамі. Більш високими були ставки комерційного кредиту
в Парижі (тим не менше вони залишалися нижчими, ніж в Італії та
Іспанії).
Ключова роль континентальних воєн у становленні фінансової системи
Європи полягала у тому, що вони позитивно вплинули на розвиток ринку
цінних паперів, випущених для фінансування державного боргу Англії. У
період 1700-1815 років кожна війна, в якій брала участь Англія, означала
збільшення її державного боргу. Ісаак де Пінто приписував успіхи
Великої Британії амстердамським біржовим маклерам, які забезпечували
ліквідний ринок для кожної нової «військової» емісії англійських
державних цінних паперів. Однак під час Війни за незалежність США
протиріччя між голландцями та англійцями наростали, кульмінацією яких
стала Четверта англо-голландська війна у 1780-1784 роках. Вони призвели
до руйнування симбіотичних відносин між цими країнами. Згодом більшість
фінансових інновацій були пов'язані з «імпортом» Англією фінансових
талантів і капіталу з континенту. Розвитку даного процесу в значній мірі
сприяла Велика французька революція та її поширення на решту Європи
після 1793 року.
Французькі війська несли на своїх багнетах революційні ідеали свободи,
рівності і братерства. Однак щодо завойованих територій вони оберталися
встановленням більш високих податків. Одночасно колишніх привілеїв та
звільнень позбувалися не лише релігійні організації і
феодали-землевласники, а й купці та купецькі гільдії. У самій Франції
поступово накопичувалися проблеми державних фінансів, викликані Війною
за незалежність США, що зумовили після революції 1789 року крах
національної грошової та фінансової структури. Далі у 1789-1794 роках
відбулися наступні події: (i) скасування колишньої системи привілеїв і
податкових звільнень та дозволів на вільне здійснення банківської
діяльності; (ii) встановлення контролю над цінами і введення обмежень на
банківське обслуговування, оскільки революційний уряд прагнув
легітимізувати новий режим правління, що прийшов на зміну скинутій
монархії; (ііі) випуск assignats (асигнатів), забезпечених вартістю
земель, що належали в минулому церкві та емігрантам, або вартістю запасу
дзвінкої монети, що перебувала на той час в обігу у Франції, та яку
вони повинні були замінити. Гіперінфляція, що стала наслідком цих
кроків, як і зростання цін за часів Джона Ло (1720 рік), призвела до
руйнації приватної кредитної структури Франції. Одночасно було підірвано
довіру до держави. Відсутність у той час законного уряду не дозволила
відновити політичну довіру (як це вдалося новому королю Франції Людовіку
XV в 1723 році). Згодом Директорія намагалася «прищепити» на
французькому ґрунті фінансові та грошові рішення, що успішно пройшли
перевірку на ефективність в Англії та Нідерландах.
По-перше, уряд Франції оголосив про відмову від повернення двох третин
державного боргу, одночасно гарантувавши виплату процентів по одній
третині, що залишилася. Потім була здійснена важлива грошова реформа, що
передбачала заміну дискредитованого livre toumois (турського лівру)
новою розрахунковою грошовою одиницею – franc germinal (франк
жерміналь), який мав подібно голландському гульдену і золотий, і срібний
вміст, зафіксований казначейством. І нарешті, в 1801 році був
заснований державний Банк Франції. Крім того, що він був зобов’язаний
підтримувати встановлену вартість франка жерміналя, цей банк повинен був
надавати уряду допомогу у недопущенні нових дефіцитів за допомогою
заходів, спрямованих на підвищення ефективності платіжної системи.
Надалі французькі державні фінанси демонстрували надійність завдяки
військовим перемогам Наполеона Бонапарта. Залежні монархії, в яких
французькі революціонери встановлювали новий податковий режим і вимагали
в оплату військових поставок приймання франка жерміналя за твердою
ціною, утворили свого роду матеріальну базу продовження військових
завоювань Франції, що повертає нас до військових фінансів часів
Стародавнього Риму. З фінансової точки зору, найважливішу роль в низці
королівств-сателітів відігравала Голландія.
Для того, щоб уникнути захоплення резервів дзвінкої монети Обмінного
банку Амстердама французькими окупаційними військами, до часу їх вступу в
місто, усе золото і срібло було вивезене. Необхідність здійснення
періодичних платежів на користь французької армії змусило Батальську
республіку, а потім і Королівство Голландія збільшити випуск ануїтетів
(рентних облігацій), емітентом яких виступала держава. У 1816 році
Королівство Нідерланди, наслідуючи успішний англійський досвід,
консолідувало ці цінні папери у безстрокові ануїтети зі ставкою 2,5%. З
одного боку, обсяг ануїтетів більш ніж у 4 рази перевищував національний
дохід королівства. З іншого боку, уряд щорічно реально виплачував
власникам цих цінних паперів лише невелику частку їхньої вартості.
Реорганізація військових фінансів Англії відбувалася поетапно по мірі
наростання тиску, що чинився успіхами французів на європейських полях
битв. Оскільки в кінці 1796 року в результаті французької грошової
реформи була можливість спекулятивного перетікання фондів у Францію,
Банк Англії одержав дозвіл на тимчасове припинення обміну своїх банкнот
на золото і срібло. У результаті «паперовий фунт» перебував в обігу з
лютого 1797 до травня 1821 року, коли золотий стандарт був офіційно
відновлений. Потім уряд Вільяма Пітта оголосив про прийом заявок від
гарантійних синдикатів, які бажали придбати нові випуски
трьохвідсоткових консолей, процентні платежі по яких були гарантовані
незалежно від можливих підвищень прибуткового податку. Останній дозволяв
уряду «брати участь» у прибутках європейських купців, які тепер вели
всі свої справи з Лондона, а не ділили їх між Лондоном, Парижем,
Амстердамом і Гамбургом. Існуючий у той час ліквідний ринок державного
боргу дозволив англійському уряду залучити з ринків капіталу величезні
суми грошей. Після 1803 року велика частина грошей, що виділялися на
військові потреби, використовувалася безпосередньо на виплату грошового
утримання та постачання для англійської армії (а не на субсидії
континентальним союзникам або оплату послуг найманих військ з
Німеччини), що призвело до значного зростання внутрішніх витрат. В
Англію стікалися приваблювані «запахом» грошей підприємці з усіх кінців
Європи. Хтось із них обмежувався портфельними інвестиціями; інші
зосередилися на використанні можливостей отримання прибутку в
текстильній промисловості, металургії, суднобудуванні, комунальному
(постачання води і газу) і сільському господарстві. Витікаючий з
окупованої французами Європи капітал купців, який до того ж обкладався
високими податками та був позбавлений привілеїв, знаходив собі новий
притулок, головним чином у Великій Британії. В результаті титул
фінансової столиці Європи назавжди перейшов від Амстердама до Лондону.
Значні фінансові успіхи Англії, досягнуті до закінчення наполеонівських
війн, спонукали інші європейські держави до відтворення, у міру
можливостей і з урахуванням відмінностей у політичних структурах,
ключових, на думку іноземних спостерігачів, елементів її політики.
Першими ластівками стали державні емісійні банки, що створювалися за
зразком Банку Англії або Банку Франції. Значно більше часу знадобилося
для того, щоб перевести державний борг у форму безстрокових ануїтетів,
оскільки виплата процентів припускає наявність постійного джерела
податкових надходжень, що, в свою чергу, вимагає наявності сталої
законодавчої влади, парламенту. З часом у Франції з'являються rentes,
дохід за якими виплачувався із затверджених парламентом податків, в
Королівстві Нідерланди – renten. Більш того, безготівкові безстрокові
ануїтети Неаполітанського королівства торгувалися братами Ротшильдами в
Парижі та Відні. Найважливішу роль у поширенні базисних елементів
англійських фінансів в Європі зіграв Будинок Ротшильдів, який вже на той
час являв собою багатонаціональний інвестиційний банк.
Проте успіхи британської фінансової системи були не такі очевидні в 1815
році. У 1816 році прибутковий податок був скасований, а ще через три
роки парламент почав вимагати від Банку Англії відновлення обміну його
банкнот на золото за передвоєнним курсом. Ост-Індська компанія змушена
була змиритися з втратою своєї монополії на торгівлю в
Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (1833 рік) у зв'язку із загостренням
конкурентної боротьби і необхідністю повернення власності, що належала
однойменній голландській компанії. Більш того, був припинений обмін
цінних паперів, емітованих під час війни регіональними банками (що
сприяло інфляції) на банкноти Банку Англії. Цей захід був спрямований на
збільшення золотих резервів перед поновленням обміну банкнот на золото.
Здійнята в 1825 році паніка швидко зійшла нанівець, але одночасно були
внесені важливі зміни в законодавство, що послужили основою розвитку
британських фінансів в майбутньому. Вони включали в себе (i) початок
діяльності акціонерних комерційних банків, (ii) створення відділень
Банку Англії, (iii) заміщення приватних банків акціонерними обліковими
будинками, що спеціалізувалися на переобліку внутрішніх векселів та (iv)
наділення Банку Англії деякими функціями центрального банку. Поєднання
цих чотирьох факторів відкрило можливість для розвитку ринку внутрішніх
векселів, що стало найбільш яскравою рисою англійської фінансової
системи кінця XIX століття.
Зростання ринку внутрішніх векселів в Лондоні означало можливість
модернізації основного в минулому засобу фінансування зовнішньої
торгівлі – чотирьохсторонніх векселів. Тепер імпортер вже не повинен був
купувати за місцеву валюту іноземні векселі за допомогою яких він міг
оплатити послуги закордонного постачальника в іноземній валюті. Він
отримав можливість звернутися до свого банку, щоб той уклав відповідну
угоду про фінансування з банком експортера. Відповідно до прийнятої у
XIX столітті в акцептних будинках практики, експортер з Амстердама міг
отримати в своєму банку належні йому платежі негайно після отримання
ордера від лондонського імпортера. Слідом за цим амстердамський банк
віддавав розпорядження обліковому будинку імпортера в Лондоні щодо
необхідності внесення суми, яка була погоджена з експортером.
Лондонський будинок списував з рахунку платника обумовлену суму в
англійській валюті, а також належну йому плату за послуги. І нарешті,
європейські уряди прагнули впроваджувати інновації, які відповідали
встановленій Англією генеральній лінії.
Континентальні країни робили чималі зусилля, спрямовані на створення
стабільного ринку довгострокового державного боргу за британським
зразком. Однак у багатьох випадках на їхньому шляху вставала політична
нестабільність – неодноразова зміна політичних режимів у Франції, розпад
Королівства Нідерландів та створення Бельгії (1830 рік), а також
безперервна експансія Пруссії після революційних подій 1848 року. Тільки
після загального прийняття європейськими послідовниками Англії золотого
стандарту (після 1870 року) країни континенту отримали підстави для
фінансової гордості, адже вони повністю пройшли зазначений лідером шлях.
* За матеріалами книги «Кембріджська економічна історія Європи Нового та Новітнього часу», Т.1.: 1700 – 1870 рр. М, 2013.
|
| Категорія: Статті для вчителів | Додав: Alla-Petrivna (17.11.2013)
|
| Переглядів: 841
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
| Форма входу |
|
|
| Пошук |
|
|
| Друзі сайту |
|
|
|
