Розвиток Українських земель в епоху Феодальної роздробленості та татаро-монгольської навали - 8-9 клас - Матеріали для учнів - Каталог файлів - Вивчаємо економіку разом
 
Четвер
08.12.2016
03:10
Вітаю Вас Гість
RSS

Вивчаємо економіку разом
(сайт вчителя економіки та правознавства Глухівської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2)

Каталог файлів »
Меню сайту

Категорії розділу
Матеріал для всіх [40]
Основи споживчих знань [12]
5 клас [6]
6 клас [2]
7 клас [2]
8-9 клас [8]
10 клас [14]
11 клас [10]
творчі роботи учнів 5 клас [6]
творчі роботи учнів 6 клас [3]
творчі роботи учнів 8 -9 клас [3]
творчі роботи учнів 10 клас [1]
творчі роботи учнів 11 клас [0]

Наше опитування
Вам подобається мій сайт?
Всього відповідей: 512

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » Файли » Матеріали для учнів » 8-9 клас

Розвиток Українських земель в епоху Феодальної роздробленості та татаро-монгольської навали
07.04.2010, 15:55
Розвиток Українських земель в епоху Феодальної роздробленості та татаро-монгольської навали
Розвиток Українських земель в епоху Феодальної роздробленості та татаро-монгольської навали

О. І. Уткіна,

м. Харків

У ХІ–ХІІ ст. на території Давньоруської держави починається період феодальної роздробленості. На її території утворилася низка самостійних князівств: Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Волинське, Галицьке, Ростово-Суздальське, Муромське, Рязанське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське, Полоцько-Мінське, Новгородська і Псковські землі. У цю добу роздробленість набула стійкої, прогресуючої тенденції. Якщо на початку ХІІ ст. утворилося 15 князівств (земель), то їхня кількість на початку ХІІІ ст. сягнула 50.

Це історичне явище було зумовлене економічними, політичними, соціальними, морально-духовними, психологічними причинами1. Це була загальноєвропейська тенденція до роздробленості. Київську Русь до феодальної роздробленості призвела ціла низка чинників.

Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. Русь простяглася на значну територію, що було джерелом її слабкості. Великий князь не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв’язку тощо) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла й поліетнічність Київської Русі. На її території проживало понад 20 народностей (чудь, мордва, печеніги, ятвяги тощо). Тому механічно приєднані землі та народи Київської Русі не консолідувались і не асимілювались в єдиній державі.

Зростання великого феодального зем­леволодіння. Натуральний характер давньоруської економіки базував­ся на натуральному господарстві. Натуральна економіка — це сукуп­ність досить замкнутих господар­ських одиниць, що були недостат­ньо включені у торговельні та інші економічні відносини. Ці одиниці були самодостатніми, самі себе за­безпечували і їм майже не потрібні були зовнішні чинники розвитку.

Велике земельне володіння по­силювало владу місцевих князів і бояр, створило передумови для розгортання процесів формування економічної самостійності та полі­тичної відокремленості давньорусь­ких земель. Велике землеволодіння створювалось різними шляхами: за­хоплення земель сільської общини, освоєння нових земель та їх купівля. Наприкінці ХІ — у ХІІ ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам і дружинникам у спадкове володіння (вотчину) як нагорода за службу князю. Таких вотчин було понад 3 тисячі. Спочатку це спри­яло зміцненню центральної влади, адже кожен новий землевласник спирався на авторитет київського князя. Проте, опанувавши земле­володіння, місцева феодальна вер­хівка відчувала незручність через підпорядкування великому князю, адже в разі потреби швидко надати поміч він не міг, а тільки обтяжував їх даниною.

Незважаючи на зростання велико­го земельного володіння, головною виробничою одиницею у східних слов’ян була патріархальна родина. Її об’єднувала необхідність спільної колективної праці. Остання розді­лялась за віком (діти, підлітки, юна­ки, дорослі, літні), по статі (чолові­чі та жіночі роботи), по складності технологій (у домашньому ткацтві: мати і бабуся біля ткацького вер­стата, дочки виконують допоміжні роботи). Поділ праці поєднувався з простою кооперацією: збиран­ня врожаю вимагало участі усієї родини (чоловіки — косарі, жін­ки — снопов’язальниці, діти — носії й укладальники снопів у стіжки та копи).

Водночас у трудовій діяльності ро­дини спостерігались явища, що від­далено нагадують деякі риси цеху2: виробництво окремих видів про­дукції однією і тією ж особою від початку до кінця, певна регламен­тація окремих видів робіт, згуртова­ність своїх проти чужих тощо. Разом з тим родина відрізнялась гнучкістю управління. Головним розпоряд­ником і контролером робіт, як пра­вило, був батько. На українських землях його влада не завжди була безумовною і часто доповнювались материнською співучастю і пора­дою. Це не позначалось на повазі до батька. Головним випромінюванням духовного тепла в сім’ї була мати. Її ставлення до дітей ставало для них моральною установкою, етало­ном гуманної поведінки з близьки­ми і далекими людьми.

Духовне пробуджувалось і навко­лишньою природою, землею. В цьо­му ж напрямку діяли внутрішньо­сімейні трудові відносини. Кожен член родини був здатний виконува­ти різноманітні роботи та допома­гати іншому. Таким чином, родина була стійкою та самодостатньою, багатофункціональною, адаптив­ною виробничою підсистемою. Трудові технології та зміст взаємин диктувались тут проблематикою життя. Духовне було найтіснішим чином пов’язане з працею, мате­ринським і батьківським прикла­дом, із землею. Усе це разом узяте забезпечувало велику стійкість ро­дини у протиборстві з родинними та соціальними стихіями, свавіллям

2 Економічна історія України / За ред. М. О. Уперенка.— Х.: ТОВ «Одіссей», 2005.— С. 106.

1 Бойко О. Д. Історія України: Посібник. Вид. 2-ге, доп.— К.: Академвидав, 2003.— 58 с.

місцевих феодалів та іноземних по­неволювачів.

У ХІІ–ХІІІ ст. відбулись істотні зрушення в розвитку провідної га­лузі господарства Київської Русі — землеробства. Змістом соціально-економічного процесу був розвиток феодально-кріпосницьких відно­син — зростання феодального і цер­ковного землеволодіння. У період феодальної роздробленості основна маса селян-смердів із вільних землеробів-общинників перетвори­лася на оброблювачів земель, при­власнених князем, боярами і церк­вою. Смерди втрачали господарську самостійність та особисту свободу. В умовах низького рівня техніки землеробства вотчинники були по­збавлені можливості організувати власні господарства, тому основну частину вотчини становили селян­ські господарства, які сплачували феодалам натуральну ренту — об­рок.

Натуральна рента гарантувала пев­ну господарську самостійність дав­ньоруського селянина. Він був заці­кавлений у результатах своєї праці, а це підвищувало її продуктивність, забезпечувало в кінцевому підсумку подальший економічний розвиток держави. Не втрачало свого зна­чення застосування в господарстві феодалів праці холопів. Вони пра­цювали в будинку феодалів, займа­лися вотчинним ремеслом, а також обробляли орні землі, що належа­ли боярам. Розвиток феодальних відносин вів до певного зростання чисельності холопів, яких феодали-землевласники наділяли землею. Тим самим створювались умови для скорочення цієї категорії майже безправного населення Київської Русі та еволюції в бік феодально за­лежного населення.

Відсутність чіткого незмінного ме­ханізму спадкоємності князівської влади. Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадко­ємності влади — від старшого брата до молодшого, а після смерті пред­ставників старшого покоління — від сина старшого брата до наступного за віком. Помітне збільшення чи­сельності нащадків Володимира Святославича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже напри­кінці ХІ ст. деякі з них почали ви­ступати за «отчинний», або «вер­тикальний», принцип престоло­наслідування — від батька до сина. Паралельне існування двох систем спадкоємності київського престо­лу зумовило розхитування основ Київської Русі. До того ж Київ — центр міжусобного протистояння — був не тільки символом, а й засобом влади. Так за 1146–1246 рр. київ­ський престол переходив з рук до рук 46 разів. Київський престол був своєрідним важелем для стверджен­ня своєї влади, тому кожен князь намагався ним оволодіти та зберег­ти загальноруську єдність.

Зміна торговельної кон’юнктури, частковий занепад Києва як торго­вельного центру, поява поліметрій в зовнішній торгівлі. Наприкінці ХІ ст. половецькі кочовища переріза­ли торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, на транзитну торгівлю Київської Русі вплинули події світового значення: по-перше, Візантія в 1082 р. за по­міч у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції на безмитну торгівлю та до­зволила мати свої порти на терито­рії Візантійської імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для іта­лійських, французьких і німецьких міст морські шляхи на схід. Таким чином, Київ залишився поза головними торговельними шляхами, а в зовнішній торгівлі значне місце займають Чернігів, Галич, Новгород, Смоленськ тощо. Завдяки торгівлі ці міста зростали, що посилювало позиції їх князів.

Посилення експансії степових ко­чівників (печенігів, половців, тощо). Половці з 1055 по 1236 рр. здійснили 12 великих нападів на Русь. Майже стільки ж широкомасштабних по­ходів у відповідь організували князі. Крім того, кочівники неодноразово брали участь у міжусобних князів­ських війнах.

Початок феодальної роздробленос­ті Київської Русі привів до її осла­блення в усіх сферах суспільного життя. Тому давньоруська держава не змогла протистояти монголо-татарській навалі.

Багаторічне вивчення проблеми ха­рактеру і впливу монголо-татарської навали на розвиток Київської Русі привели дослідників до різних ви­сновків. Одні авторитетні вчені, се­ред них і Л. Гумільов, вважають це була не навала як така, а союз Русі з Ордою. Інші дослідники, серед них Б. Рибаков, М. Котляр, вважа­ють, що навала мала руйнівний ха­рактер, вона загальмувала розвиток слов’янських земель, зумовивши в перспективі помітне відставання від країн Західної Європи.

Широковживаний термін «монголо-татарська навала» є умовним і не зо­всім точним. Монголи не становили більшість у війську, проте саме вони були цементуючим ядром, військо­вою елітою, яка вела за собою під­корені народи. Татари — це один із підкорених народів, представники якого обіймали високі посади при дворі монгольського хана. Однак, китайські хроністи називали «тата­рами» всі степові етнічні об’єднання. Тому синтетичний термін «татаро-монголи», який від китайських пе­рейшов до європейських хроніс­тів, вживається для більш повної загальної характеристики ордин­ців — фіксація певної єдності лідера (монголів) і маси (татар як збірної назви кочівників Великого Степу).

Перша битва монголо-татарських військ з руськими дружинниками відбулась 1223 р. на річці Калці. Тоді об’єднані русько-половецькі сили зазнали нищівної поразки: загинули 6 князів та 9/10 руських воїнів. Нова хвиля монгольської навали розпоча­лась у 1237 р. Тоді на прикордонних рубежах Русі з’явилось багатоти­сячне військо онука Чингізхана — Батия. В 1240 р. під ударами кочів­ників пав Київ. Це відкрило Батию шлях на Захід — татаро-монголи вторглись у Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Знекровлене на руських територі­ях військо Батия в 1242 р. змушене було припинити наступ у західному напрямку та, повернувшись у по­низзя Волги, заснувати нову держа­ву в складі Монгольської імперії — Золоту Орду. З цього часу встанов­люється іноземне іго на 238 р.

При встановленні монгольської влади руські землі не увійшли до складу Золотої Орди, тут не було створено постійно діючого адміні­стративного апарату завойовників,

ординці не намагались навернути православних у свою віру, не відмі­няли місцевих традицій, звичаїв.

Монголо-татарська навала значно вплинула на економічний розвиток руських земель. Після ординського завоювання панівною верствою за­лишалися феодали-землевласники. Залежною від них верствою були селяни, які ще більше закабаляли­ся. Багато феодалів переходили до співпраці з загарбниками, керую­чись власними інтересами: можли­вістю збереження свого привілейо­ваного становища, феодальних по­винностей. Великим феодалом у цей період залишалась церква, оскільки частина духовенства перейшла на сторону золотоординців, закликаю­чи народні маси до покірності.

Чисельність заможних верств попо­внювала верхівка міського населен­ня — лихварі, великі та середні купці, власники майстерень. Становище місцевого населення погіршувалось унаслідок зростання кількості коло­ністів у містах. Колоністи отримува­ли великі привілеї порівняно з міс­цевими мешканцями і поступово захопили головні галузі торгівлі та ремесла.

Збільшення феодального земле­володіння сприяло подальшому обезземеленню селян, їхній забор­гованості феодалам. З’явились нові категорії залежного селянства: крі­паки (закабалені селяни), неповно­правні члени общини, наймити, під­сусідки, змушені через відсутність засобів виробництва виконувати різні повинності на користь багатих сусідів, халупники, які не мали на­віть своїх господарських споруд і ту­лилися на подвір’ях багатих сусідів, дольники, яким залишалась лише частина виробленого ними про­дукту. Повноправні члени общини, які прийшли з інших місць, звалися «сябрами», «товаришами», «попліч­никами» тощо.

Знаходячись у стані тієї чи іншої феодальної залежності, селяни за­знавали подвійного гніту: місцевих феодалів та феодалів Золотої Орди. Головним видом податків було зби­рання грошової ренти («подімщи­ни»). Збиралась і дань натурою (ме­дом, воском, хутрами, зерном тощо). Трудове населення виконувало 14 видів ординських «даней» і пови­нностей: «вихід», або «царева дань», податок безпосередньо на ордин­ського хана, торгові збори («мит», «танка»), візничі повинності («ям», «підводи»), утримання ханських по­слів («корм»), різні «дари» і «почес­ті» хану, йог родичам і наближеним. Кожного року до Орди відходила велика кількість срібла. Періодично збиралися великі «запити» на вій­ськові потреби. Збирання данини ор­динські хани віддавали на відкуп, що погіршувало становище населення.

До експлуатованих верств населен­ня належали і міські низи: підмай­стри, учні ремісничих майстерень, слуги та усілякий інший «чорний» і «дрібний» люд.

Унаслідок навали було зруйновано майже 50 міст із 74. 14 зруйнованих міст так і не відбудувались, а 15 пе­ретворились на села. Надовго були втрачені традиції кам’яного будів­ництва — лише через сто років піс­ля навали Батия воно досягло до­монгольського рівня. Руйнація міст і величезні демографічні втрати на­селення Київської Русі призвели до занепаду ремесел і торгівлі. Рабство великої кількості ремісників при­звело до втрати спадкоємності в ре­місництві, зникнення цілих галу­зей: виробництва емалі, зерні, чер­ні, різьби по каменю тощо. У свою чергу занепад ремесел, зменшення обсягів виробництва призвели до занепаду торгівлі.

Монгольська навала сприяла зане­паду Києва як економічного та полі­тичного центру давньоруської держа­ви. Тому виникли нові центри кон­солідації, посилювалась феодальна роздрібненість. Це призвело до оста­точного послаблення Русі та роз­членування її земель — в ХІV–ХV ст. південні та західні землі опинились у складі Литовського князівства та Польського королівства, а Північно-Східна та Новгородські землі зали­шились під владою Золотої Орди.

Таким чином, період феодальної роздробленості мав ряд негативних тенденцій, які призвели до посла­блення Київської Русі, захоплення її земель іноземцями та гальмування державотворчих процесів корінного населення.
Категорія: 8-9 клас | Додав: Alla-Petrivna
Переглядів: 1862 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 4.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу

Пошук

Друзі сайту