| Меню сайту |
|
 |
| Категорії розділу |
|
|
| Наше опитування |
|
|
| Статистика |
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
|
|
Розвиток Українських земель в епоху Феодальної роздробленості та татаро-монгольської навали
|
| 07.04.2010, 15:55 |
Розвиток Українських земель в епоху Феодальної роздробленості та татаро-монгольської навали
Розвиток Українських земель в епоху Феодальної роздробленості та татаро-монгольської навали
О. І. Уткіна,
м. Харків
У ХІ–ХІІ ст. на території Давньоруської держави починається період феодальної роздробленості. На її території утворилася низка самостійних князівств: Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Волинське, Галицьке, Ростово-Суздальське, Муромське, Рязанське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське, Полоцько-Мінське, Новгородська і Псковські землі. У цю добу роздробленість набула стійкої, прогресуючої тенденції. Якщо на початку ХІІ ст. утворилося 15 князівств (земель), то їхня кількість на початку ХІІІ ст. сягнула 50.
Це історичне явище було зумовлене економічними, політичними, соціальними, морально-духовними, психологічними причинами1. Це була загальноєвропейська тенденція до роздробленості. Київську Русь до феодальної роздробленості призвела ціла низка чинників.
Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. Русь простяглася на значну територію, що було джерелом її слабкості. Великий князь не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв’язку тощо) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла й поліетнічність Київської Русі. На її території проживало понад 20 народностей (чудь, мордва, печеніги, ятвяги тощо). Тому механічно приєднані землі та народи Київської Русі не консолідувались і не асимілювались в єдиній державі.
Зростання великого феодального землеволодіння. Натуральний характер давньоруської економіки базувався на натуральному господарстві. Натуральна економіка — це сукупність досить замкнутих господарських одиниць, що були недостатньо включені у торговельні та інші економічні відносини. Ці одиниці були самодостатніми, самі себе забезпечували і їм майже не потрібні були зовнішні чинники розвитку.
Велике земельне володіння посилювало владу місцевих князів і бояр, створило передумови для розгортання процесів формування економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель. Велике землеволодіння створювалось різними шляхами: захоплення земель сільської общини, освоєння нових земель та їх купівля. Наприкінці ХІ — у ХІІ ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам і дружинникам у спадкове володіння (вотчину) як нагорода за службу князю. Таких вотчин було понад 3 тисячі. Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, адже кожен новий землевласник спирався на авторитет київського князя. Проте, опанувавши землеволодіння, місцева феодальна верхівка відчувала незручність через підпорядкування великому князю, адже в разі потреби швидко надати поміч він не міг, а тільки обтяжував їх даниною.
Незважаючи на зростання великого земельного володіння, головною виробничою одиницею у східних слов’ян була патріархальна родина. Її об’єднувала необхідність спільної колективної праці. Остання розділялась за віком (діти, підлітки, юнаки, дорослі, літні), по статі (чоловічі та жіночі роботи), по складності технологій (у домашньому ткацтві: мати і бабуся біля ткацького верстата, дочки виконують допоміжні роботи). Поділ праці поєднувався з простою кооперацією: збирання врожаю вимагало участі усієї родини (чоловіки — косарі, жінки — снопов’язальниці, діти — носії й укладальники снопів у стіжки та копи).
Водночас у трудовій діяльності родини спостерігались явища, що віддалено нагадують деякі риси цеху2: виробництво окремих видів продукції однією і тією ж особою від початку до кінця, певна регламентація окремих видів робіт, згуртованість своїх проти чужих тощо. Разом з тим родина відрізнялась гнучкістю управління. Головним розпорядником і контролером робіт, як правило, був батько. На українських землях його влада не завжди була безумовною і часто доповнювались материнською співучастю і порадою. Це не позначалось на повазі до батька. Головним випромінюванням духовного тепла в сім’ї була мати. Її ставлення до дітей ставало для них моральною установкою, еталоном гуманної поведінки з близькими і далекими людьми.
Духовне пробуджувалось і навколишньою природою, землею. В цьому ж напрямку діяли внутрішньосімейні трудові відносини. Кожен член родини був здатний виконувати різноманітні роботи та допомагати іншому. Таким чином, родина була стійкою та самодостатньою, багатофункціональною, адаптивною виробничою підсистемою. Трудові технології та зміст взаємин диктувались тут проблематикою життя. Духовне було найтіснішим чином пов’язане з працею, материнським і батьківським прикладом, із землею. Усе це разом узяте забезпечувало велику стійкість родини у протиборстві з родинними та соціальними стихіями, свавіллям
2 Економічна історія України / За ред. М. О. Уперенка.— Х.: ТОВ «Одіссей», 2005.— С. 106.
1 Бойко О. Д. Історія України: Посібник. Вид. 2-ге, доп.— К.: Академвидав, 2003.— 58 с.
місцевих феодалів та іноземних поневолювачів.
У ХІІ–ХІІІ ст. відбулись істотні зрушення в розвитку провідної галузі господарства Київської Русі — землеробства. Змістом соціально-економічного процесу був розвиток феодально-кріпосницьких відносин — зростання феодального і церковного землеволодіння. У період феодальної роздробленості основна маса селян-смердів із вільних землеробів-общинників перетворилася на оброблювачів земель, привласнених князем, боярами і церквою. Смерди втрачали господарську самостійність та особисту свободу. В умовах низького рівня техніки землеробства вотчинники були позбавлені можливості організувати власні господарства, тому основну частину вотчини становили селянські господарства, які сплачували феодалам натуральну ренту — оброк.
Натуральна рента гарантувала певну господарську самостійність давньоруського селянина. Він був зацікавлений у результатах своєї праці, а це підвищувало її продуктивність, забезпечувало в кінцевому підсумку подальший економічний розвиток держави. Не втрачало свого значення застосування в господарстві феодалів праці холопів. Вони працювали в будинку феодалів, займалися вотчинним ремеслом, а також обробляли орні землі, що належали боярам. Розвиток феодальних відносин вів до певного зростання чисельності холопів, яких феодали-землевласники наділяли землею. Тим самим створювались умови для скорочення цієї категорії майже безправного населення Київської Русі та еволюції в бік феодально залежного населення.
Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадкоємності влади — від старшого брата до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до наступного за віком. Помітне збільшення чисельності нащадків Володимира Святославича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці ХІ ст. деякі з них почали виступати за «отчинний», або «вертикальний», принцип престолонаслідування — від батька до сина. Паралельне існування двох систем спадкоємності київського престолу зумовило розхитування основ Київської Русі. До того ж Київ — центр міжусобного протистояння — був не тільки символом, а й засобом влади. Так за 1146–1246 рр. київський престол переходив з рук до рук 46 разів. Київський престол був своєрідним важелем для ствердження своєї влади, тому кожен князь намагався ним оволодіти та зберегти загальноруську єдність.
Зміна торговельної кон’юнктури, частковий занепад Києва як торговельного центру, поява поліметрій в зовнішній торгівлі. Наприкінці ХІ ст. половецькі кочовища перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, на транзитну торгівлю Київської Русі вплинули події світового значення: по-перше, Візантія в 1082 р. за поміч у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції на безмитну торгівлю та дозволила мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких і німецьких міст морські шляхи на схід. Таким чином, Київ залишився поза головними торговельними шляхами, а в зовнішній торгівлі значне місце займають Чернігів, Галич, Новгород, Смоленськ тощо. Завдяки торгівлі ці міста зростали, що посилювало позиції їх князів.
Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців, тощо). Половці з 1055 по 1236 рр. здійснили 12 великих нападів на Русь. Майже стільки ж широкомасштабних походів у відповідь організували князі. Крім того, кочівники неодноразово брали участь у міжусобних князівських війнах.
Початок феодальної роздробленості Київської Русі привів до її ослаблення в усіх сферах суспільного життя. Тому давньоруська держава не змогла протистояти монголо-татарській навалі.
Багаторічне вивчення проблеми характеру і впливу монголо-татарської навали на розвиток Київської Русі привели дослідників до різних висновків. Одні авторитетні вчені, серед них і Л. Гумільов, вважають це була не навала як така, а союз Русі з Ордою. Інші дослідники, серед них Б. Рибаков, М. Котляр, вважають, що навала мала руйнівний характер, вона загальмувала розвиток слов’янських земель, зумовивши в перспективі помітне відставання від країн Західної Європи.
Широковживаний термін «монголо-татарська навала» є умовним і не зовсім точним. Монголи не становили більшість у війську, проте саме вони були цементуючим ядром, військовою елітою, яка вела за собою підкорені народи. Татари — це один із підкорених народів, представники якого обіймали високі посади при дворі монгольського хана. Однак, китайські хроністи називали «татарами» всі степові етнічні об’єднання. Тому синтетичний термін «татаро-монголи», який від китайських перейшов до європейських хроністів, вживається для більш повної загальної характеристики ординців — фіксація певної єдності лідера (монголів) і маси (татар як збірної назви кочівників Великого Степу).
Перша битва монголо-татарських військ з руськими дружинниками відбулась 1223 р. на річці Калці. Тоді об’єднані русько-половецькі сили зазнали нищівної поразки: загинули 6 князів та 9/10 руських воїнів. Нова хвиля монгольської навали розпочалась у 1237 р. Тоді на прикордонних рубежах Русі з’явилось багатотисячне військо онука Чингізхана — Батия. В 1240 р. під ударами кочівників пав Київ. Це відкрило Батию шлях на Захід — татаро-монголи вторглись у Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Знекровлене на руських територіях військо Батия в 1242 р. змушене було припинити наступ у західному напрямку та, повернувшись у пониззя Волги, заснувати нову державу в складі Монгольської імперії — Золоту Орду. З цього часу встановлюється іноземне іго на 238 р.
При встановленні монгольської влади руські землі не увійшли до складу Золотої Орди, тут не було створено постійно діючого адміністративного апарату завойовників,
ординці не намагались навернути православних у свою віру, не відміняли місцевих традицій, звичаїв.
Монголо-татарська навала значно вплинула на економічний розвиток руських земель. Після ординського завоювання панівною верствою залишалися феодали-землевласники. Залежною від них верствою були селяни, які ще більше закабалялися. Багато феодалів переходили до співпраці з загарбниками, керуючись власними інтересами: можливістю збереження свого привілейованого становища, феодальних повинностей. Великим феодалом у цей період залишалась церква, оскільки частина духовенства перейшла на сторону золотоординців, закликаючи народні маси до покірності.
Чисельність заможних верств поповнювала верхівка міського населення — лихварі, великі та середні купці, власники майстерень. Становище місцевого населення погіршувалось унаслідок зростання кількості колоністів у містах. Колоністи отримували великі привілеї порівняно з місцевими мешканцями і поступово захопили головні галузі торгівлі та ремесла.
Збільшення феодального землеволодіння сприяло подальшому обезземеленню селян, їхній заборгованості феодалам. З’явились нові категорії залежного селянства: кріпаки (закабалені селяни), неповноправні члени общини, наймити, підсусідки, змушені через відсутність засобів виробництва виконувати різні повинності на користь багатих сусідів, халупники, які не мали навіть своїх господарських споруд і тулилися на подвір’ях багатих сусідів, дольники, яким залишалась лише частина виробленого ними продукту. Повноправні члени общини, які прийшли з інших місць, звалися «сябрами», «товаришами», «поплічниками» тощо.
Знаходячись у стані тієї чи іншої феодальної залежності, селяни зазнавали подвійного гніту: місцевих феодалів та феодалів Золотої Орди. Головним видом податків було збирання грошової ренти («подімщини»). Збиралась і дань натурою (медом, воском, хутрами, зерном тощо). Трудове населення виконувало 14 видів ординських «даней» і повинностей: «вихід», або «царева дань», податок безпосередньо на ординського хана, торгові збори («мит», «танка»), візничі повинності («ям», «підводи»), утримання ханських послів («корм»), різні «дари» і «почесті» хану, йог родичам і наближеним. Кожного року до Орди відходила велика кількість срібла. Періодично збиралися великі «запити» на військові потреби. Збирання данини ординські хани віддавали на відкуп, що погіршувало становище населення.
До експлуатованих верств населення належали і міські низи: підмайстри, учні ремісничих майстерень, слуги та усілякий інший «чорний» і «дрібний» люд.
Унаслідок навали було зруйновано майже 50 міст із 74. 14 зруйнованих міст так і не відбудувались, а 15 перетворились на села. Надовго були втрачені традиції кам’яного будівництва — лише через сто років після навали Батия воно досягло домонгольського рівня. Руйнація міст і величезні демографічні втрати населення Київської Русі призвели до занепаду ремесел і торгівлі. Рабство великої кількості ремісників призвело до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих галузей: виробництва емалі, зерні, черні, різьби по каменю тощо. У свою чергу занепад ремесел, зменшення обсягів виробництва призвели до занепаду торгівлі.
Монгольська навала сприяла занепаду Києва як економічного та політичного центру давньоруської держави. Тому виникли нові центри консолідації, посилювалась феодальна роздрібненість. Це призвело до остаточного послаблення Русі та розчленування її земель — в ХІV–ХV ст. південні та західні землі опинились у складі Литовського князівства та Польського королівства, а Північно-Східна та Новгородські землі залишились під владою Золотої Орди.
Таким чином, період феодальної роздробленості мав ряд негативних тенденцій, які призвели до послаблення Київської Русі, захоплення її земель іноземцями та гальмування державотворчих процесів корінного населення.
|
|
Категорія: 8-9 клас | Додав: Alla-Petrivna
|
| Переглядів: 2716 | Завантажень: 0
| Рейтинг: 4.0/1 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
| Форма входу |
|
|
| Пошук |
|
|
| Друзі сайту |
|
|
|
